На Грушевського, 3, у будівлі 1929 року, де тепер кінотеатр «Люм’єр», після вечірнього сеансу розмова часто з’їжджає на одну фразу з афіші. Містичні фільми на реальних подіях тримаються не на тумані в коридорі, а на паперах: 1 липня 1976 року в німецькому Клінгенберзі померла 23-річна Аннеліза Міхель, над якою за рік провели 67 обрядів екзорцизму. Причина смерті — виснаження і зневоднення, вага була близько 30 кг. У 1978 році батьків і двох священників суд у Ашаффенбурзі визнав винними в недбалому вбивстві.
Для франківського вечора це не далека хроніка. «Космос» на Незалежності, 97, показав останній сеанс 16 квітня 2025 року, а 14 січня 2026-го міське управління архітектурно-будівельного контролю зафіксувало початок підготовчих робіт до реконструкції. Великий зал на цій вулиці замовк, тож вибір звужується до «Люм’єра» або до домашнього перегляду. Саме тоді наклейка «засновано на реальних подіях» починає працювати як обіцянка, а не як жанр.
Ми зібрали ті справи, де є судовий вирок, поліцейський рапорт або зафіксована смерть, і відділили їх від того, що сценарій дописав уже в монтажній. Нижче — не добірка «найстрашнішого», а межа між документом і кадром.
Вечір на Грушевського
Будинок на Грушевського звели спеціально під кіно, в стилі ар-деко. Зали стоять один над одним — рідкісна для України схема, і після сеансу люди спускаються тими самими сходами, якими в міжвоєнному Станиславові виходили з німого сеансу. Хтось ще дивиться в телефон, чи є пізній квиток. Хтось уже сперечається, чи «це справді було».
Сперечаються зазвичай про три стрічки: «Екзорцизм Емілі Роуз» (2005), «Вероніку» (2017) і «Жах Амітивілля» (1979, римейк 2005). Усі три продають себе як містику з архіву. У всіх трьох архів і містика — різні речі.

Справа Аннелізи Міхель
Аннеліза Міхель народилася 21 вересня 1952 року. З підліткового віку в неї були судоми; лікарі говорили про епілепсію. Родина, глибоко релігійна, шукала інше пояснення. Єпископ Вюрцбурга Йозеф Штангль дозволив обряд, і з вересня 1975-го священники Арнольд Ренц і Ернст Альт провели десятки сеансів у домі. Дівчина майже перестала їсти. 1 липня 1976 року вона померла.
Суд почався 30 березня 1978 року. Лікарі на процесі пов’язували стан із епілепсією, психічним розладом і релігійним вихованням, а не з одержимістю. Чотирьох підсудних визнали винними; покарання у вигляді шести місяців ув’язнення замінили умовним терміном і випробувальним строком. Німецькі єпископи згодом прямо сказали: одержимості не було. У 1980-х ритуал екзорцизму в Німеччині обмежили жорсткішими правилами.
Фільм Скотта Дерріксона 2005 року бере цю справу і переносить її в американську судову залу з вигаданою Емілі Роуз. Німецький «Реквієм» (2006) тримається ближче до клініки і кухні, без голлівудського демона в останньому акті. Якщо вам потрібна справа, а не атракціон, починайте з другого.

Рапорт із Вальєкаса
«Вероніка» Пако Пласи вийшла 2017 року і спирається на мадридську справу Естефанії Гутьєррес Ласаро. Дівчина померла 1991 року після сеансу з дошкою для спіритизму; іспанська преса розходиться в даті й віці — 14 липня або 11 серпня, 14 або 17 років. Цю розбіжність краще лишити в тексті, ніж згладити.
Те, що має паперовий слід, сталося пізніше. У ніч на 27 листопада 1992 року родина викликала Національну поліцію на вулицю Луїс Марін у Пуенте-де-Вальєкас. Інспектор Хосе Педро Негрі описав різко відчинені дверцята шафи, стукіт на терасі, де нікого не було, коричневу пляму на скатертині й розіп’ятого, знятого з хреста. Сам Негрі згодом, у програмі TVE 4 жовтня 1993 року, назвав себе скептиком і сказав, що пояснень може бути «двадцять тисяч». Фільм із цього рапорту робить сюжет про підліткову одержимість. Рапорт такого сюжету не містить.
Оушен-авеню і вбивства
Найсильніше заперечення проти будь-якої добірки «містики з життя» звучить просто: наклейка на постері — рекламний хід, і рада дивитися таке як джерело знання про «потойбічне» лише плодить страх. Заперечення слушне там, де йдеться про духів. Воно не скасовує злочину.
13 листопада 1974 року 23-річний Рональд Дефео-молодший застрелив у будинку на Оушен-авеню, 112, в Амітивіллі шістьох членів родини. Суд відкинув версію про «диявола в домі» і дав шість термінів від 25 років до довічного. Джордж і Кеті Луц купили будинок у грудні 1975-го за 80 тисяч доларів і виїхали через 28 днів, з 18 грудня до 14 січня 1976-го, з розповідями про полтергейст. Книга Джея Енсона вийшла 1977 року, фільм — 1979-го. Вбивства є в судових актах. 28 днів Луців із того часу спростовували в інтерв’ю, книгах і позовах. Будинок лишається приватним житлом, не музеєм.

Воррени і енфілдський дім
«Закляття» (2013) і «Закляття 2» (2016) ставлять у центр Еда і Лоррейн Ворренів. Перший фільм відштовхується від розповідей родини Перрон на Род-Айленді початку 1970-х. Другий — від енфілдського полтергейсту в Лондоні 1977–1979 років, де є свідчення, фото і записи Моріса Гросса, але й пізні сумніви частини учасників і скептиків.
Воррени були публічними дослідниками, не судовою інстанцією. Їхні висновки про демонів не мають статусу експертизи. Кадр із лялькою Аннабель — уже франшиза: музейна вітрина і сценарій розійшлися настільки, що шукати там «справу» немає сенсу.
«Той, хто виганяє диявола» (1973) стоїть окремо. Вільям Пітер Блетті чув про обряд 1949 року над підлітком із Меріленду, частину якого проводили в Сент-Луїсі. Роман 1971 року і фільм Вільяма Фрідкіна змінили стать дитини, місто і фінал. Реган Макніл не існувала. Це містичний фільм за мотивом, не реконструкція.
Документ і афіша
Коли на постері обіцяють правду, корисно тримати поруч коротку сітку. Вона не оцінює страх — лише те, що можна перевірити без сеансу.
| Стрічка | Рік | Що зафіксовано | Що додає кадр |
|---|---|---|---|
| Екзорцизм Емілі Роуз | 2005 | Смерть 1 липня 1976, вирок 1978 | Вигадане ім’я, американський суд, демон у фіналі |
| Вероніка | 2017 | Смерть 1991, рапорт 27 листопада 1992 | Цілісний сюжет одержимості |
| Жах Амітивілля | 1979 | Шість вбивств 13 листопада 1974 | 28 днів Луців як доведений полтергейст |
| Той, хто виганяє диявола | 1973 | Обряд 1949 року як поштовх для автора | Майже весь сюжет |
Джерело: вирок у справі Міхель, висвітлений The New York Times у 1978 році; поліцейський рапорт у Вальєкасі від 27 листопада 1992 року в іспанській пресі; судовий вирок у справі Дефео, листопад 1975 року.
Сітка не забороняє дивитися. Вона лише знімає з афіші роль доказу. Легальний перегляд у Франківську йде через кінозал на Грушевського або через сервіси з українською ліцензією — Megogo, Netflix, Sweet.tv, — залежно від того, хто купив права на конкретну стрічку. Піратська копія з «телеграм-полички» не стає достовірнішою від того, що на ній написано «засновано на фактах».
Після титрів на Грушевського
Питання, які ми чуємо не в коментарях до підбірок, а біля каси і вдома, після того як титри вже пішли, а світло в коридорі ще не ввімкнули.
Чи є справа з Прикарпаття?
Судової справи рівня Клінгенберга чи Амітивілля, з вироком і медичним висновком, у Івано-Франківську ми не знайшли. Карпатські оповіді про хату, стукіт і «чужого» живуть у родинах, але без протоколу вони лишаються усною пам’яттю. Ставити їх в один ряд із вироком 1978 року було б нечесно і щодо пам’яті, і щодо суду.
Чому «Екзорциста» рахують окремо?
Бо Блетті сам відійшов від хроніки: змінив стать, місто і розв’язку, коли учасники справи не дали йому матеріалу для нон-фікшн. Стрічка 1973 року — сильний містичний фільм за чужим поштовхом. Справа Міхель має дату смерті, вагу тіла і вирок. Це різні полиці.
З якого віку це вечірній сеанс?
Сюжети тримаються на смерті підлітка, ритуалі й масовому вбивстві. Для недільного залу з дітьми вони не годяться, навіть якщо хтось у компанії каже, що «там лише атмосфера». Орієнтир — маркування 16+ або 18+ на конкретному показі, а не відчуття, що «наші вже все бачили».
Що робити з наклейкою на постері?
Читати її як заявку продюсера, не як посилання на архів. Якщо після титрів лишається цікавість, наступний крок — дата, прізвище і вирок, а не сиквел. Сиквел майже ніколи не повертає вирізане з протоколу.
Невирішеним лишається не сюжет чергового фільму, а ваше правило для наклейки. Один поріг — дивитися все, де є хоч тінь справжнього імені, і приймати атмосферу як доказ. Інший — відділяти вирок, рапорт і свідоцтво про смерть від того, що дописали в монтажній, і не переносити демонічну версію в розмову з дітьми чи в нічний пошук «таких самих історій» на Незалежності.
Поріг проходиться просто. Якщо після сеансу на Грушевського ви можете назвати дату, прізвище і те, що саме суд або поліція зафіксували, стрічка відпрацювала як привід до справи. Якщо лишається лише страх у коридорі — це вже робота кадру, і наступний вечір краще віддати фільму, який не обіцяє архіву.
Каталог грибів на сайті gribnik.org.ua.
Більше новин на сайті vinnytsia-news.vn.ua.